Головна / Інше / Андрій Худо: Ми просто робимо свою роботу

Андрій Худо: Ми просто робимо свою роботу

Фото: kryjivka.com.ua
Андрій Худо

Інтернет-видання Zaxid.net опублікувало інтерв’ю з Андрієм Худо та Юрком Назаруком — співзасновниками фірми «!Фест», яка зараз опинилася в епіцентрі уваги у зв’язку з незаконним будівництвом в Бернардинському дворику у Львові. 

– Для початку поговорімо про один із найновіших проектів холдингу емоцій «!Фест» – ресторан біля Бернардинського монастиря. Що це за проект і яка у нього задумувалась «фішка»?

Андрій Худо: Ми поставили собі таку амбіційну мету зробити найкращий м’ясний ресторан у Львові. Тому все буде пов’язане з м’ясом. Ми поїздили трохи Європою, подивилися концепти відкритого гриля, де м’ясо готують при тобі і ти це все в процесі бачиш. Все має бути дуже смачно. Ми вже створили свої власні індивідуальні продукти на м’ясній основі – будемо сподіватися, що це буде хороший вклад в галицьку кухню від нас.

Щодо антуражу, то в нас вже так повелося, що в деяких проектах живуть сім’ї. Наприклад, «Дім Легенд» – це частково соціальний проект, тому що там працюють маленькі люди, які в силу хвороби не можуть вирости, але вони там працюють і мають концептуальну роль, як сім’я людей-карликів, які там живуть.

У цьому новому ресторані ми хочемо також відтворити одну з львівських легенд – легенду про життя середньовічного львівського ката. Він жив у нашому місті і відігравав важливу роль, тому що в Середньовіччі він відповідав за чистоту в місті і за виконання покарань, за дівчат легкої поведінки і за інші речі. Тобто це була така ключова постать. Отже, ресторан буде в антуражі життя сім’ї львівського ката. Думаю, що це теж додасть нашому місту цікавого образу, який також привабить до нього більше людей і який позитивно впливатиме на бренд міста.

– Проти цього проекту активно протестують політики – мовляв, ним ваш холдинг руйнує історичне середовище…

А. Х.: Я останнім часом чув забагато спекуляцій довкола цієї теми. Якось так виходить, що навколо кожного ресторану, який ми відкриваємо, виникає купа галасу – який, зрештою, не нами ініційований. Люди можуть подумати, що це ми самі ініціюємо спеціально, щоб це впливало на ресторани.

Насправді ж ми просто робимо свою роботу. В цей об’єкт ми зайшли на початку цього року – це був придбаний нами існуючий об’єкт, ресторан з відповідними погодженнями і документацією. Ми півроку займалися погодженнями загального проекту. Фактично, ми погоджували майданчик з дерев’яним піддоном, верхніми балками і старою стіною, яка була збудована ще бернардинцями.

Півроку, з лютого, ми займалися узгодженнями, консультаціями з історичним середовищем, з архітекторами, з менеджментом міста. Доконсультувалися до того, що воно має бути в такому вигляді – і пішли в реалізацію проекту. Тоді влада в нашому місті змінилася, прийшли нові націоналістичні сили, які зараз мають велику вагу в нашому місті – і чомусь ми побачили довкола себе чергову спробу зробити піар на нас.

Для мене найбільш дивно, що нещодавно Партія регіонів з паном Царьовим, який не потрапив у «Криївку», виступала за те, що цей ресторан треба закрити, бо він розпалює міжнаціональну ворожнечу – а пройшло лише два місяці, і ми тепер маємо відповідні заяви з іншого політичного боку, від місцевої влади.

Насправді ми, звичайно, працюємо в правовому полі, багато часу витрачаємо на погодження. Ви, напевне, знаєте, що погодження у нашому місті ресторану триває десь 2-3 роки і потребує 250-450 дозволів. Я прикинув на калькуляторі, скільки нам потрібно було потратити часу, щоб погодити усі 15 наших ресторанів – вийшло близько 6 тисяч підписів. Звичайно, ми їх збираємо і все погоджуємо. В принципі, з документацією ми навели порядок в усій мережі.

Але що смішно: коли ти погодиш ресторан – це ще не все. Останні погодження у нас були, наскільки я пам’ятаю, по «Мазоху» та «Вар’ятах» – ми погодили ресторан, отримали дозвіл на торгівлю, усі документи – але після цього процес триває. Щоб отримати свідоцтво на право власності, треба зібрати іще купу підписів – сертифікати відповідностей тощо. Зараз ми кнопки виклику для інвалідів у своїх ресторанах ставимо – це ще процес. Тобто загалом підписів, можливо, ще більше, ніж 6750. Але нічого, треба грати за правилами системи, якщо ти не можеш змінити її – у нас, фактично, цілий департамент займається погодженнями.

– Натомість у ЗМІ періодично з’являються чутки, що «!Фест» не має відповідної дозвільної бази для своїх ресторанів. Зокрема повідомлялося про те, що бронзові пам’ятники на вул. Сербській та на вул. Вірменській поставлені без дозволу, а «Гасова лямпа» не має погодженого проекту реконструкції і не здана в експлуатацію. Це – правда? Можуть ресторан закрити, а пам’ятники – знести?

А.Х.: Якщо подивитися в документацію, то наш ресторан («Гасова лямпа» – ред.) погоджений, згідно з чинним законодавством. Тому ці заяви, що він не погоджений і відкритий не знати як, не відповідають дійсності. В нас є всі необхідні документи на цей ресторан.

Що стосується пам’ятників, то я публічно звернуся до тих крикунів, які вигукують, що у нас не погоджені пам’ятники: дайте реальну процедуру, як ми можемо їх погодити. Ми ж зробили це як продовження частини того самого ресторану чи приміщення. Вони не є окремо встановлені на площі Ринок чи на проспекті Свободи. Це є частина інтер’єру самого закладу. Ми вклали свої приватні гроші у те, щоб увічнити пам’ять відомих львів’ян – Захер фон Мазоха, найвищий пам’ятник у Львові сажотрусу та Яна Зега з Іґнацієм Лукашевичем. Ця ініціатива жодним чином не шкодить місту, навпаки: пам’ятник Мазоху зараз – найбільш фотографований пам’ятник міста Лева, і він приваблює до себе дуже багато туристів.

Тому ми, абсолютно, за погодження, ми готові співпрацювати з місцевою владою у цьому процесі – лише дайте реальну процедуру, і ми готові зробити все, що від нас залежить щоб мати документи на пам’ятники. Хоча, звичайно, це більше прерогатива міста ставити пам’ятники, але процес настільки заплутаний що вбиває будь-яку ініціативу…

Юрко Назарук: Тут є ще одна цікава історія, що стосується пам’ятника Мазоху. Насправді перед тим, як поставити цей пам’ятник, ми подали документи на погодження. Після цього виявилося, що у Львові для того, щоби поставити пам’ятник, повинно спочатку пройти громадське обговорення в обласній раді, має бути рішення обласної ради, а потім пам’ятник треба ставити на однойменній площі.

Фото: focus.ua
Юрко Назарук

Ми запропонували – ми хочемо ставити отак. Ну не наша це справа – робити дефініцію, що це має бути. Нам запропонували: «Давайте ми це будемо оформляти, як вивіску». Ми сказали: «О’кей, робіть, що хочете. Ми дали свою пропозицію – дайте нам адекватну відповідь. Запропонуйте схему».

До пам’ятника щодня приходять тисячі зовсім різних людей: молодята, туристи. А нам кажуть: «Ми його будемо зносити, бо він не погоджений». Ситуація абсурдна!

А.Х.: Це все, що в нас відбувається – це якась трохи бутафорія, а не робота. От ми вже згадували «Гасову лямпу» і про публікації щодо неї. Ми як господарі готувалися до зими, в нас падає штукатурка на фасаді будинку, обшарпаний фасад – цим мало би зайнятися місто. А ми самі ставимо риштовання, робимо дах і ремонтуємо верх, щоби не падала штукатурка на людей. Ми кажемо: «Давайте ми зробимо фасад. Ми готові за свої гроші для міста зробити фасад. Скажіть нам, будь ласка, як ми його маємо зробити». Як ви бачили, він зараз білий – це вапном проведена підготовка до побілки фасаду. Ми запитуємо: «Скажіть, у що ми маємо його помалювати, в який колір?». А нам в охороні історичного середовища не можуть дати відповіді.

Це – якийсь театр абсурду. Ми за свої гроші робимо для міста будинки міста, а місто не може нам сказати, що ми маємо робити. Ну то що – нехай штукатурка зверху падає на людей, і нехай все стоїть облізле і з потьоками по будинку? Оце – парадокс.

– Говорячи на ці теми, не можна не згадати, що 9 грудня комісія архітектури, містобудування та охорони історичного середовища запропонувала Галицькій районній адміністрації видати розпорядження про припинення будівельних робіт по вул. Валовій, 20 та звернутись до суду, а департаменту містобудування було запропоновано скасувати дозвіл на встановлення літнього майданчика та визначити відшкодування збитків, які були завдані проведенням будівельних робіт у Бернардинському дворику. Це означає, що проект, про який ми говорили спочатку, закрито?

А.Х.: Після цього засідання комісії ми, звичайно, припинили роботи з облаштування майданчика на об’єкті, забрали паркан і припинили впорядкування території біля ресторану. Важливо те, що будівництва як такого ми не вели – ми вели лише внутрішні інтер’єрні роботи: робили косметичний ремонт, вирівнювали підлогу тощо. Цей майданчик – це, фактично, збірна-розбірна конструкція, яка відповідає зовнішньому погодженому об’єкту.

Зараз, ми сподіваємося, мати конструктивний діалог з представниками комісії та влади, і будемо знаходити компроміси в тому питанні, і головне, щоб нас чули, а не була гра в одні ворота. Нікому не потрібен конфлікт, і ми не займаємося політикою чи конфліктним піаром – ми прогресивні люди які змінюють себе і місто на краще!

– Тобто можна сподіватися, що проект таки відбудеться?

А.Х.: Я маю велике сподівання щодо цього проекту – як мінімум тому, що окрім 620 людей, які в нас зараз працюють, 50 людей чекають роботи власне в цьому проекті. Чесно кажучи, я теж відчуваю соціальну відповідальність за тих людей, які чекають своєї роботи.

Ю.Н.: Взагалі ми вважаємо, що йдеться про один із кращих проектів, які ми робимо в ресторанному бізнесі. Ми справді дуже довго займалися тим, щоби зробити його коректно і правильно. Для нас процес погоджень почався рік тому, ми обходили всіх довкола сусідів, від церкви до архітекторів, щоб пояснити, що там буде, щоб там не з’явилась якась споруда, яка буде дикою. Ми залучили купу експертів, щоб виробити найкращий підхід.

Колись Бевз і Бобало розробили дослідження цього дворика, щоб зрозуміти, що там є. В цьому дослідження зібрана повністю хронологія того, що було в Бернардинському дворику. І тут ставиться акцент на тому, що з XVIII ст. там завжди стояли господарські споруди. Тобто ми не вирішили собі ні з того, ні з сього щось там збудувати, як це трактується – в принципі, це приміщення завжди було господарським.

Для нас основною метою було зробити з цього дворика туристичне і відпочинкове місце для львів’ян, де ми зробили б нормальний парк, інвестували в нього гроші. Окрім того, для нас важливо було зробити такий проект, який підкреслював би історичні будівлі, а не домінував над ними. Від одного з попередніх проектів ми відмовилися саме тому, що він передбачав двохповерхову домінантну споруду. В Європі, у тих місцях, що входять в ЮНЕСКО, роблять так, щоб історичні споруди підкреслювати, а не домінувати над ними.

Тому ми, фактично, нічого не будували. У нашому проекті навіть немає стінки, вся стіна – це стіна Бернардинів. Все решта – скло і дерев’яні підпори. Це мав бути цілорічний майданчик, який не має фундаменту, де створена кліматична зона, що дозволяє людям сидіти цілорічно – ось і все. Історичне, наукове підґрунтя щодо того, як він мав би виглядати і вписуватися в Бернардинське подвір’я, аргументовано на всі 100%.

Насправді таке буває у всіх державах: за будь-якої зміни влади нова влада спершу намагається розібратися в ситуації. Але дуже не хотілося б, щоб зараз сталося так, як сталося з Партією регіонів на Сході, коли першими постраждали свої: всі боялися, що Партія регіонів буде у Львові робити «кіпіш», але першими вони насправді покарали своїх підприємців. Ми сподіваємося, що «Свобода» – це не Партія регіонів.

А.Х.: Я би ще хотів повернутися до інвестицій в місто. Ми між собою ініціювали створення Фонду Старого Лева: ми хочемо інвестувати в приведення міста до ладу. Ми хотіли почати – тобто почали, а нас зупинили – з тієї самої «Гасової лямпи». Ми хочемо на пл. Ринок відновити портал Венеціанського лева, хочемо на літній сезон відновити фонтан Діани. Тобто ми хочемо робити речі, які роблять наше місто кращим, виконувати свою місію.

Приблизно півроку тому ми підняли перед містом питання: давайте ми підпишемо інвестиційні угоди. Нам нічого не треба, ми хочемо тільки зафіксувати те, що ми, як інвестори, вкладаємо свої приватні зароблені гроші, за які ми могли б собі купити, скажімо, машини. Наразі – нічого, ні відповіді, ні підписаних угод. Ми маємо сподівання, що з приходом нової влади, уособленої зараз партією «Свобода», ми досягнемо компромісу і домовимося, що ми інвестуємо для громади Львова в будинки в центральній частині, які ми хочемо відновити.

Ми сподіваємось, що нова влада трохи змінить свою філософію. Влада має бути не міністерством внутрішніх справ, яке видає дозволи і ліцензії – вона має бути передусім партнером для бізнесу. Коли інвестор каже, що він хоче відновити, скажімо, той же фасад «Гасової лямпи», то влада мала б сказати: «Ви – молодці! Ви хочете потратити свої гроші на те, у що мало б вкладати кошти місто! Що вам потрібно? Угоду? Будь ласка! Погодження? Ми Вам скажемо, як потрібно це робити». Так у всьому цивілізованому світі робиться.

Скажіть, який у мене є приватний інтерес вкладати гроші в будинки, якщо мені не дають цього робити, і ще й потім звинувачують, що я щось не так роблю, штрафують мене? Таким чином, в першу чергу, відбивають бажання будь-що робити в цьому місті.

Ми для себе постановили, що ми творимо унікальний простір емоцій та вражень, і робимо своє місто кращим. Це – наша місія, і ми її виконуємо.

Ю.Н.: Місто їздить по іноземних інвестиційних конференціях і шукає інвесторів, щоб залучити їх до Львова. Дивно, що внутрішніх інвесторів не сприймають як інвесторів. Думаю, що справа насамперед в заздрості – принцип «Свій до свого по своє», навіть якщо він політично задекларований, не працює, якщо ти маєш галицьку жабу. Тоді він закінчується.

Коли приїжджає якась там «Кока-Кола», і починає робити декларації про те, що вона відкриє якийсь завод, то місто відразу пропонує якийсь супровід. Але ж ми не гірші від «Кока-Коли»! Тільки тут працюють всі наші люди, це наші ідеї, ми пропагуємо українську ідею і українську ментальність, львівськість – це першочергове в цілому світі. Завжди Америка буде підтримувати «Кока-Колу», а не якусь компанію з України – в цьому полягає патріотизм. Маю надію, що цей патріотизм, який має сьогоднішня влада, не є просто декларованим, що він буде справжнім. Ми ж не будемо просто декларативно кращими від росіян.

А.Х.:
 Я коли раніше працював у менеджменті однієї з західноукраїнських компаній, яка стала загальнонаціональною, я якраз займався залученням інвестицій. За десять років я з командою залучив понад півмільярда доларів інвестицій у цю компанію. Зараз, коли за тими старими контактами, які в мене залишились, мене запитують, чи варто інвестувати у Львів – будинок якийсь купити чи ще щось – мені, чесно кажучи, важко рекомендувати людям це робити, знаючи цю систему. Я їх просто підставлю: вони зроблять інвестиції, а потім будуть сидіти в цьому будинку і не знати, що з цим робити.

– Хотілось би уточнити: коли ви кажете, що співпрацювати з міською владою важко, для вас це стосується і попередньої міської ради?

А.Х.: Складно було  і є, і поки що ми ніяких змін не відчули. До влади прийшла нова партія, і ми розмову почали з тих повідомлень, які дала ця партія стосовно нас, як внутрішнього львівського бізнесу, який народився у Львові, вчився у Львові і інвестує у Львів. Ці повідомлення для мене дивні, бо ми не забрали нічого, не приватизували за копійки – це все зроблено нашими руками та головами на ринкових умовах. Ми хочемо, як мінімум, мати з цією владою адекватний діалог: якщо ви вважаєте, що ми десь помилилися, то давайте сідати за стіл і шукати компроміси, виходити із ситуації. За останній же час було стільки заяв, і практично все – в нерозумінні та негативі…

Вони вважають, що ми робимо погано для міста? Коли я зустрічаюся з людьми з Києва, коли ми виступаємо на різних конференціях і презентуємо нашу компанію та наше місто, люди реально в захваті і підтверджують, що ми частково вплинули на те, що Львів змінився і став більш привабливим для людей. Мені приємно чути ці позитивні відгуки. А коли я повертаюся до Львова, починається усе це болото, звинувачення. Чому таке різне ставлення?

Зрештою, якщо би не прийшов інвестор, то на тих же самих Староєврейській, 48 і Вірменській, 20 стояли б обшарпані, вбиті старі будинки. Вони би гнили і занепадали – ніхто би туди грошей не вкладав.

Ю.Н.: Є ще два аспекти співпраці. По-перше: на жаль, ні тоді, ні тепер ми не побачили, щоб хтось приклався до зміни системи погоджень. Взагалі отримати щось від міської ради – це пов’язано із такою великою кількістю підписів, що рано чи пізно це призводить до корупції. Так є у всіх країнах: чим більше ускладнена дозвільна система, тим більша корупція. Щоб це переламати, має бути сила волі. На жаль, досі цього ще не сталося. Напевне, воно таки колись відбудеться, як це сталося у Грузії: в когось з’явилась сила волі, і він переламав.

Влада, котра вимагає 6 тис. підписів на відкриття 15 закладів, не може валити пам’ятники Мазоху – вона повинна ставити пам’ятники Мазоху. Це – дійсно мазохізм. Ми ж чекаємо нормального діалогу, а не мовчання протягом 2,5 років.

– Поговорімо і про інші ваші проекти. Нещодавно ви разом розповіли на одній із прес-конференцій, що «!Фест», поміж іншим, готує «кнайпу» для дітей. Для багатьох читачів може бути незрозумілим, про що йдеться, бо «кнайпою» вони звикли називати місце, де «наливають». Що ж це буде насправді?

А.Х.: Насправді, якщо люди краще сприйматимуть визначення «дитяче кафе», то можемо назвати його «дитяче кафе». Звичайно, що це – не кнайпа, де наливають горілку. Це – кнайпа, ресторація, де діти можуть зі своїми батьками проводити час. Разом із Видавництвом Старого Лева, у капітал якого ми увійшли, ми хочемо прививати культуру українськомовної дитячої книжки і казкових героїв у цьому місці – щоб дитина там могла не тільки побавитись, але й отримати якесь знання, сприйняття української культури, історії і української книги.

У нас зараз іде процес пошуку приміщення. Є одне величезне приміщення, де зараз є перший інвестор, з яким треба домовитися про те, що ми там будемо робити.

Ми би хотіли робити більш масштабні проекти для Львова, але існує певна затиснутість, немає будинків і територій, де би це можна було добре реалізувати. Тому принагідно я теж звертаюся до чинної міської влади: якщо справді є бажання зробити для дітей добро і зробити місце, де діти будуть отримувати знання і черпати з української культури і книги, то ми з радістю співпрацюватимемо у цьому проекті з нашим Видавництвом Старого Лева.

– Чи можете ви розкрити іще якісь цікаві проекти, які у вас є в планах або роботу над якими вже розпочато?

А.Х.: Усі останні зміни в нашій державі – не тільки місцеві вибори, але й попередні – змусили мене замислитися, до якого майбутнього і до яких відносин іде ця держава. Останні заяви місцевої влади насправді трохи викликають нерозуміння. Якщо ми починаємо з того, що б’ємося між собою – то яке тут майбутнє?

Я веду до того, що ми розпочали проект відкриття першого нашого бізнесу в Європейському Союзі. Надихає нас думка, що українці в Європі можуть не тільки працювати на будовах, доглядати за старими людьми і бути господарками, а також можуть робити в Європі успішний бізнес. Ми хочемо показати, що можемо конкурувати і бути успішними в Європі. Минулого тижня я їздив у, фактично, перше службове відрядження по цьому проекту.

Йдеться про відкриття першої «Львівської майстерні шоколаду» на теренах ЄС. Це буде власне пропаганда львівськості, нашої культури і нашої майстерності у виробництві шоколаду. Об’єкт буде аналогічним до того, що ми маємо по вул. Сербській, 3. Маємо надію, що у наступному році цей проект вийде у Європейський Союз.

– В якій країні це буде?

А.Х.: Ми почнемо з ближнього зарубіжжя, з Польщі. Звичайно, ми маємо амбіції рухатися і далі, але тест-драйв будемо робити з Польщі, де є хороше сприйняття львівськості.

– Складається враження, що «Львівську майстерню шоколаду» ви обрали таким «проектом на експорт»: вже є майстерня у Житомирі, готується до відкриття в Івано-Франківську, тепер мова йде про Польщу. А чи плануєте ви виходити за межі Львова з іншими проектами – скажімо, відкрити «Криївку» у Донецьку?

А.Х.: У нас зараз трошки інший вектор бізнесу: ми хочемо власне у нашому регіоні створювати сильний бізнес. Зараз пріоритет не у відкритті нових ресторанів поза межами Львова, а у створенні нового бізнесу у цьому регіоні.

Один із бізнесів, який ми відкриваємо наступного тижня, це перший продуктовий магазин під новим брендом, де ми поділимося з громадою Львова органічними фермерськими продуктами, які ми пропонуємо в наших ресторанах. Тепер ми хочемо запропонувати ці продукти в наших придомних магазинах. Перший із них відкриється на Новому Львові – там ми будемо тестувати, як це має найкраще виглядати і працювати.

Найголовніше – що це реалізація згаданого принципу «Свій до свого по своє». І в нашому ресторанному бізнесі, і в нашому продуктовому бізнесі ми будемо підтримувати місцевого виробника – у нас навіть в тендерах є положення, що за рівних комерційних умов ми маємо преференцію для місцевого виробника: місцевого фермера, місцевого броваря, тощо.

Тобто зараз ми хочемо зосередитися на роботі в Галичині, а не розпорошуватися по Україні. Звичайно, Київ для нас також є пріоритетним містом, але в Київ ми думаємо також іти з «Львівською майстернею шоколаду».

Ю.Н.: Остання пропозиція, яка до нас надійшла, стосувалася відкриття «Криївки» в Тбілісі.

А.Х.: А перед тим до нас надійшла пропозиція про відкриття «Львівської майстерні шоколаду» в Донецьку. На жаль, я змушений був відмовити високоповажному панові, тому що ми все-таки кидаємо свої управлінські ресурси на європейський напрямок, і тут треба обирати. Ми не можемо розпливатися до безмежності.

– А що з «Криївкою» в Тбілісі?

Ю.Н.: Є пропозиція, над якою треба працювати. Від пропозиції до реалізації проекту – довгий шлях, але я вважаю, що нам це цікаво – не менш цікаво, ніж в Європі працювати, в цивілізованих країнах.

А.Х.: Видно, що у нас динаміка ресторанної мережі така активна. Чому так сталося? Тому що ми не боїмося брати на себе підприємницький ризик і відкривати ресторани за три місяці, паралельно його погоджуючи. Десь встигається погоджувати, десь це підвисає в часі. Це питання до кожного бізнесмена: чи ти можеш взяти ризикнути, вкласти свої кошти, і паралельно все це дуже швидко форсувати і будувати мережу? Ми цей ризик на себе взяли – думаю, що це питання залізних нервів.

Ю.Н.: Окрім того, наші ідеї цілком можуть конкурувати у всьому світі. Люди, що приїжджають до нас, з радістю декларують, що на сьогодні, скажімо, у Відні немає таких нових креативних ідей. Є добра «стара Європа», до якої всі їздять і до якої всі звикли, але речі, які робимо ми – сучасні. Це поєднання різних стилів і різних жанрів.

А.Х.: Чому ЄС для нас такий важливий? Ми просто хочемо вийти в інші відносини з бізнесом – і з тими самими погодженнями, з тією ж системою, в якій має працювати бізнес-середовище. Це для нас буде великий досвід. Ми хочемо мати реальне порівняння – як у Львові робити цей бізнес і мати стільки неприємностей, і як це робиться в ЄС, чи навіть у Тбілісі, де – я більш, ніж переконаний – якщо ти хочеш робити бізнес, тобі дають зелений коридор і повне сприяння, щоб ти відкрив ресторан, магазин чи будь-що. Тому що ти створюєш робочі місця, ти робиш добро та додану вартість тому місту, тому регіону, де ти працюєш.

Ю.Н.: Зелений коридор роблять навіть в Білорусі. Може, після того, як ми підемо в Європу, ми доживемо до того, що приїдемо на якусь міжнародну інвестиційну конференцію, зустрінемо там мера Львова, і він нам запропонує повертатися до Львова знову.

– Давайте все ж-таки повернемося до «Криївки» в Тбілісі. Я розумію, що це знаходиться лише на ранній зародковій стадії, та все ж: якщо би це відбулося, то це була б криївка УПА в Тбілісі, чи вона мала б якийсь місцевий колорит? 

Ю.Н.: «Криївка» – це настрій. Настрій у Львові і в Тбілісі – схожий. Я не буду вживати якихось радикальних фраз, які можуть легко спровокувати міжетнічну ненависть, і скажу так: «Криївка» – це стан душі, який у цих містах однаковий.

А.Х.: Буквально місяць тому я був у Прибалтиці – у Вільнюсі, Ризі і Талліні. Подивився, як там ресторанний бізнес розвивається. І, власне, одна з цілей поїздки полягала в тому, що одна ресторанна компанія, яка працює у Вільнюсі, запросила нас до себе, щоб продивитися можливість відкриття концепту «Криївки» у Вільнюсі.

З литовцями ми теж маємо спільну історію, там теж були Зелені брати, які вели боротьбу проти совєтів, і тому був такий первинний діалог щодо Вільнюса. Подивимося, як воно буде.

Ю.Н.: Настрій «Криївки» з’явився через те, що ідеї і наснага, і сила волі, що були в період УПА в українців, були, фактично, прецедентом у світі. Це можна порівняти з кубинським народом і Че Геварою. Це взагалі один із найкращих періодів в українській історії. Те, що ми так довго протрималися під радянською владою, сталося завдяки тому, що УПА і криївка стали синонімами твердого духу, свободи і сили волі.

Те, що зробила Грузія в сучасних умовах, фактично повставши проти величезної країни і не відступившись від свого, теж буде захоплювати людей. Це – теж синонім свободи і міцного духу. Тому я і кажу про спільний настрій.

Я думаю, що таких прецедентів багато є у світі. Тому йдеться про символ ширший, ніж просто символ націоналістичного руху.

– Окрім ресторанів, «!Фест» займається також іншими проектами. Ми знаємо про співпрацю з Видавництвом Старого Лева, про львівську «Монополію» чи про сувенірну крамницю «Львівські цяцьки». Що далі планується у цьому напрямку?   

А.Х.: Всі ці проекти крутяться навколо однієї головної ідеї – позитивних емоцій. Це – первинний критерій. Вторинний критерій – це люди, які там працюють. І третій критерій – цей бізнес повинен приносити реальний прибуток. Це – стосовно загальної філософії.

Щодо того, що ми зараз робимо, то це вже загаданий магазин; також ми розвиваємо Інтернет-радіостанції Mjoy яких вже є десять, створюємо зараз ще одну  під наш майбутній проект в ресторанному бізнесі, дуже важливий для нас, але я не хотів би його анонсувати, бо в цьому місті важко щось анонсувати. Зараз знову збереться купа доброзичливців і почнуть «помагати». Зробимо – тоді розповімо.

З ВСЛ ми вже видали 9 книжок – це також певний прорив, адже ми це зробили буквально три місяці, що минули від того моменту, коли ми увійшли у капітал видавництва.

Ю.Н.: Ще ми маємо підрозділ, який називається «Фест Продакшн» – власне, він робив такі проекти з емоціями, як львівська «Монополія» чи «Музика з «Криївки». Зараз ми готуємо до друку наступний наш проект – «Львівську абетку», абетку львівської ґвари. Це буде подарунковий варіант, дуже цікавий. Крім того, в нас зараз є на видруку другий диск з повстанською лірикою і другий диск «Музика з «Криївки».

Також у нас буде дуже несподівана книжкова продукція – ми з одним відомим автором зробили короткі оповідання, але на дуже несподівану тему, яка є на перетині наших закладів. Секрет я вам навіть не відкрию, але скажу, що ця книжка вийде окремо від Видавництва Старого Лева, бо вона не має стосунку до дітей. Вона, як і «Абетка», була задумана іще до того, як ми стали партнерами ВСЛ.

Ну і багато енергії та драйву нам додають флеш-моби, які ми проводимо протягом року. Зараз ми, наприклад, вкотре робимо живу шопку, що стоятиме на площі Ринок.

А.Х.: До того ж, частину свого часу я приділяю Львівській бізнес-школі при Католицькому університеті, до розвитку якої ми докладаємося своїми ідеями та увагою. За три роки вона напрацювала успішний бренд.

– Іще хотілося б у вас запитати про проекти, які вже доволі давно працюють. Скажімо, в «Золотій Розі» була введена така річ, як можливість торгуватися з офіціантом щодо цін. Як ви на сьогодні оцінюєте успішність цього експерименту?

А.Х.: Проривна ідея, яка приносить позитивні емоції, складається з купи під-ідей. В «Розі», зокрема, те, про що ви говорите – один із основних атрибутів, який забезпечує успішність цьому ресторану. Людям подобається зайти, поторгуватися, і вийти з кайфом, що він відторгував якусь суму. Якщо людям це подобається, то чому це не забезпечувати?

Ю.Н.: Багато речей можна зробити попсовими. Те, що в «Криївці» стоїть вояк і зустрічає клієнтів – це теж частково є попсовою ідеєю. Але всередині ми можемо пояснити цю ідею і те, що ми хочемо донести.

Так само в жидівській кнайпі. Коли люди доходять до того моменту, коли вони можуть посміятися над складними питаннями – це викликає толерантність. Люди є свідомими своєї історії, свідомі цієї теми. Ми можемо сидіти в «Криївці», пити пиво, казати: «Слава Україні!» і розуміти, що ми це вже перейшли, ми це вже сприйняли, це вже давно відбулося.

Жидівська тема насправді також є дуже контроверсійною. Але це не просто етнічний ресторан. Ми не є євреями, щоб робити етнічний ресторан. Це – ресторан, який стосується нашої з вами спільної львівської історії. Ми не займаємося чимось чужим – це було тут. Це може з боку виглядати трохи попсовим, що ми зробили торгування, але воно є атракційним. Це дозволить людям познайомити більшу кількість людей з історією, яка є всередині – а всередині ми говоримо про досить серйозні речі, і розставлені правильні акценти. Ніде в світі в жидівських ресторанах не пишуть про жидівський курінь в українській галицькій армії, наприклад. Національні нотки збережені у всьому.

Навряд чи це може образити навіть достатньо ортодоксальних євреїв, які сюди приїжджають. Так, це може бути трохи стереотипно, але воно дозволяє робити цю культуру популярною. Цей ресторан знімає набагато більше негативу, ніж він гіпотетично може створити. Він несе позитивні емоції, і якщо ці емоції пов’язані з жидівською культурою, то що ж тут поганого?

Ми ж не розповідаємо про Голокост, про смерті – вистачить вже про це говорити. Цим ми нічого не змінимо. Ми хочемо займатися майбутнім. Ми перейшли через це. Так, була зруйнована синагога – але ж не ми її руйнували! Зрештою, і не українці.

– Вам не здається, що цей ресторан ніколи не зможе стати для євреїв своїм, поки там не буде кошерної кухні?

Ю.Н.: Повторюю: ми хотіли показати нашу, українську культуру. Культура кухні, яка є тут, дуже сильно перетиналася між українською, вірменською і жидівською – власне, у тому й кайф, що жидівські музиканти приходили на свята до українців і грали там своїх пісень.

Фізично зробити там кошерну кухню, згідно з Кашрутом, неможливо. Окрім всього, це вимагає постійної присутності рабина. Якщо ми колись зможемо розширити цей проект і у співпраці з єврейською громадою зробити його кошерним рестораном, я думаю, що ми будемо першими, хто буде «за».

Але в нас є кошерне вино, кошерна горілка і кошерна маца, які привозять нам спеціально із синагоги в Києві.

Довідка:

У Холдингу емоцій «!Фест» працює 620 людей, до нього входить 15 ресторанів, зокрема «Криївка», «Під Золотою Розою», «Гасова лямпа» та інші. На сьогодні ресторанна мережа має 50 тис. постійних клієнтів які мають картки Lokal`, а ресторан «Криївка» за три роки свого існування відвідали 3 млн клієнтів.

Розмовляв Данило Мокрик,
Zaxid.net

x

Рекомендуємо

Андрій Худо

Львівський підприємець увійшов в топ-10 бізнес-блогерів України

Львівський підприємець, власник ресторанів та магазинів Андрій Худо увійшов в топ-10 бізнесменів-блогерів України, ...