Головна / Інтерв'ю / Олександр Ковальчук: «В українській журналістиці для мене немає ніяких імен»

Олександр Ковальчук: «В українській журналістиці для мене немає ніяких імен»

Наш співрозмовник – один із небагатьох львівських журналістів, що може називатися скандальним.

Він не закінчував журфаку. На думку багатьох, пише він так, як нормальний журналіст не мав би писати. І тим не менш Олександр Ковальчук – відомий у Львові репортер. Досягнув він цього значною мірою за рахунок скандальності та епатажу. Це Ковальчук відзняв те відео, на якому один із лідерів ВО «Свобода» Ірина Фаріон учила діток у дитсадку, що «Мішам» в Україні не місце.

Народився Олександр 1977 року в Луцьку. Освіта неповна вища. Навчається на філософському факультеті Львівського національного університету ім. Франка. Журналістська кар’єра Ковальчука тісно пов’язана з інтернет-виданням «Вголос», де він працює вже 5 років. Одружений, виховує доньку Єву.

– Саню, подейкують, те відео з Фаріон було замовним. Це правда?

– Подали так, ніби це замовлення. На Вікіпедії навіть пишуть, що це відео розмістили невідомі. Я взагалі не хотів іти на той анонс (у львівському журналістському середовищі анонсами називають будь-які публічні заходи, починаючи від прес-конференції і закінчуючи мітингами. -Авт.), бо я знав, хто така Ірина Фаріон і чого від неї чекати. Але так сталося, що пішов, і це вилилось у скандал, який роздули до таких розмірів частково через те, що Україна програє Росії інформаційну війну на своєму полі. З іншого боку, це вигідно й самій «Свободі». Тепер, перш ніж щось зробити, «Свобода» оглядається, чи є хтось із відеокамерою чи фотоапаратом, щоб це зафіксувати. Вони нарешті зрозуміли: якщо тебе не існує на YouTube чи в інтернеті взагалі, тебе немає, ти ніхто, нуль.

– За тобою закріпився імідж скандального журналіста, зокрема через те, що дозволяєш собі вживати у матеріалах матюки. Вважаєш, без них твої статті будуть менш «убойними»?

– Я взагалі ніколи не думав, що буду писати статті. Воно якось само по собі з’явилося, я в певному сенсі цим не керую. Не вважаю себе скандальним, тому що пишу те, що думаю. Я не можу сприймати деякі речі серйозно, тим більше політику, особливо нашу львівську, в силу свого досвіду. Тому я можу собі дозволити висловлювання, яких не можуть собі дозволити інші. Але я це роблю не тому, що це додасть мені рейтингу чи популярності, уваги чи ще чогось, а тому, що інакше про це я писати не можу. Якби я писав інакше, я б відчував фальш.

Розумієш, коли людина йде в політику, вона має думати над тим, що вона робить, що вона є публічною істотою. В політику приходять люди, які над цим не задумуються. Я намагаюся вловити контекст будь-якої людини, її психологію – як вона живе, її мову, і тією мовою про неї писати. Якщо я пишу, що вони придурки, чи вживаю матюки, я вважаю, що вони на це заслуговують через їхню власну непродуманість у політичному просторі.

– Але останнім часом нецензурних слів у твоїх публікаціях усе менше і менше. Щось змінилося?

– Я й не вживав ніколи аж так багато матюків. Сленгу – так. Це завжди було точково і тоді, коли було потрібно. Зараз я не те що перестав їх уживати, просто все змінюється, і зараз такої потреби в них я не бачу. Вся проблема не в матюках, а в невмінні матюкатися та недоцільному, надлишковому їх використанні.

– Твої статті – це, як правило, компіляція вражень від тієї чи іншої події, де ти побував. Ти навмисне не надаєш великого значення фактажу?

– Факти дадуть інші люди, які пишуть новини, які, в принципі, відповідають завданню журналістики бути об’єктивною. Мене не цікавить об’єктивність, якої в політиці немає. І в світі я її не бачу як такої. Я вважаю, що в світі все суб’єктивно. Дуже часто все залежить від інтерпретації людиною тієї чи іншої події. А інтерпретація дуже часто відрізняється від того, що є насправді. Тому я не вважаю, що журналістика на нинішньому етапі розвитку суспільства може бути об’єктивною. Для мене важливий текст. Якщо я відчуваю, що я написав погано, я змагаюся сам із собою, щоб написати кращий. В мене постійно сумніви – а що буде далі, чи зможу написати краще, ніж колись, і не зупинитися на тому, що є.

– Свобода писати все, що хочеш?

– Не можна сказати, що це свобода, хоча і це також. Мені дуже щастить по життю, і мені так само дуже сильно пощастило, що я можу робити те, що хочу. (Відносно.) Тому що говорити про свободу в тій ситуації, яка є зараз в Україні і в світі, у період загальної симулякризації – це трохи неправильно, романтично і помилково. Чесно кажучи, я не вважаю, що в Україні є свобода слова як така. Є просто міраж, яким дуже часто прикриваються. Можна говорити, що в Європі є відносна свобода слова, бо там за журналістськими розслідуваннями йде відставка політика чи якась дія, яка призводить до того, що людина залишає політику. У нас такого нема. В нас у ЗМІ виходить багато матеріалів, за якими лише можна приблизно здогадуватися, що ж відбувається насправді. Те, що подається у ЗМІ, – це поверхове, це фейк. В цьому проблема українських ЗМІ на теперішньому етапі. Тому я коли пишу, намагаюся передати атмосферу. Атмосфера, можливо, є більш реальною, ніж подія, яка подається як реальна. Хтось колись казав, що я як ентомолог спостерігаю за жуками і описую їхнє щоденне життя.

– Ти якийсь час паралельно із «Вголосом» писав на Zaxid.net. Чому перестав?

– Я писав на Zaxid.net, коли там був Балинський (Ігор Балинський, шеф-редактор Zaxid.net з моменту створення у 2007 році і до березня 2009 року. – Авт.). А з новим редактором – Світланою Жаб’юк – просто не склалося (всміхається).

– Що сталося?

– Нічого. Буває, коли людина ставиться до тебе добре, то і в тебе у відповідь є бажання не підставляти, не шкодити. А коли тебе не хочуть бачити в тому просторі, співпрацювати з такими людьми в мене немає жодного бажання. Той етап минув – і все.

– Від тебе вимагали писати інакше, чи що?

– Ні, взагалі нічого не вимагали. Там усе навіть не на словах відбувалось, а на поглядах і жестах. Мені багато не треба, щоб зрозуміти, що людина про мене думає. Я побачив, як до мене ставляться, і мені цього вистачило.

– Траплялися випадки, коли твої матеріали відмовлялися публікувати?

– Ні, такого не було. Могли сказати: ти можеш писати про подію що хочеш, але якусь конкретну людину не рухай. Але мені пощастило, що я на «Вголосі» можу писати майже все.

– Ти отримував погрози від героїв своїх публікацій?

– Я знаю, що багатьом людям те, що я пишу, не подобається. Багато людей мають на мене зуб. Але я ніколи ні з ким не перетинався. Ну, в інтернеті з’являлися погрози, але це інтернет. На якомусь етапі я ще реагував, але зараз мені по барабану.

– Це правда, що ти не любиш брати інтерв’ю?

– Якщо говорити про політиків, мені не цікаво з ними говорити, тому що в контексті віртуалізації української політики я знаю все, що вони мені скажуть. Я знаю, що вони мені будуть говорити залежно від тієї чи іншої ситуації, що вони не скажуть нічого цікавого, що не вийдуть за певні межі.

– А не з політиками?

– Я робив інтерв’ю для рубрики про культуру, наприклад, про музику – там мені цікавіше, тому що є елемент непередбачуваності, вільності. З іншого боку, в Україні, як на мене, мало людей, із якими цікаво говорити. Деколи я домовляюсь із людиною про інтерв’ю, а вона мені каже: «А все, що я роблю, моя музика, – все про мене говорить. Я не даю інтерв’ю». І такі є, мені з ними також не цікаво говорити. І взагалі, нема про що говорити з людьми багато. Вони не можуть мені чогось дати. Є таке егоїстичне бажання отримати від іншого щось таке, що може тебе чогось навчити, зробити сильнішим або дати якийсь поштовх. Якщо я знаю, що людина мені цього не дасть, не бачу сенсу витрачати час на розмови.

– Ну, може, вони можуть дати щось цікаве твоїм читачам?

– Можливо. Але все ж таки я це пропускаю через себе. Мені ж то нецікаво. З іншого боку, просто впадло розшифровувати.

– Ти редактор «Вголосу про культуру». Інтернет-видання на культурну тематику можуть на себе заробляти?

– Та щось, напевно, можуть. В Києві, Харкові.

– А у Львові? Кажуть же, що Львів – культурна столиця України.

– Львів не є культурною столицею України. Культурною столицею України є Харків. Там більше життя, там щось відбувається. У Львові вже давно нічого нового не відбувається. Є якісь етнофестивалі, але вони апріорі орієнтовані на певну ретроградність, на погляд назад. Вони хоч і культивують ніби потрібні речі, але через невмілість ці спроби перетворюються на лубок, який сам по собі гальмує будь-яку культуру – залишається хуторянство. Про це нецікаво писати. Я не знаю, як у Харкові з сайтами про культуру, але мені здається, з тою кількістю творчих проектів, які в них є, культурне життя там набагато цікавіше, ніж у Львові. В принципі, можна орієнтуватися на ґранти, але вони задають параметри того, про що має писати сайт. «Вголос про культуру» на це не претендує.

– Які визначні імена в українській журналістиці ти б міг назвати?

– В Україні для мене немає ніяких імен. Я оцінюю тексти. Багато хто працює професійно, хоча б та ж «Українська правда». Текстуально ж найвеселіші й найцікавіші для мене люди – з «Обкому». Більше ніхто. Навіть згадуючи ту ж Тетяну Коробову: в текстах вона якась розкидана, в них немає цілісності, самий лише виплеск емоцій. Це теж добре, але в неї немає організації тексту, немає гри, розуміння, до чого призводить героїчна поза. Вона настільки серйозна в своєму бажанні висміяти, що тексти перетворюються на пародію.

– А ти на когось, у принципі, орієнтуєшся?

– Я ні на кого не орієнтуюся. Я займаюсь тільки собою. Якщо брати польські видання, то для мене там забагато політкоректності, яка сушить текст. У деяких російських виданнях є що читати, бо в них відчувається культурний багаж, вміння поводитись із текстом, навіть хіпстерські видання в них достатньо добре орієнтовані в просторі і темах, про які пишуть. На відміну від наших.

– А що ти скажеш про львівську журналістику?

– В нас є добрі журналісти, але їх щось стримує. Може, їх стримує сам формат видань, у яких вони працюють. Їх, можливо, стримує те, що вони переросли якийсь рівень, але не перейшли кудись далі, навіть у той ж Київ. Формат місцевих видань не дає їм розвиватися. Тому деякі зі львівських журналістів цікаві як люди, але нецікаві як журналісти – з огляду на формат своїх видань. У львівських газетах, та й у загальноукраїнських, мені нема чого читати. Чесно кажучи, за весь той час, який я працюю на «Вголосі», я не зустрів жодного тексту, який би мені сподобався. Люди працюють добре, на рівні, але їхні тексти мені не подобаються.

– Уже тривалий час за перше місце у рейтингу львівських інтернет-видань за відвідуваністю змагаються ЗІК і Zaxid.net. Чому «Вголос» відстає, адже його запустила команда, яка чи не першою у Львові почала освоювати напрямок онлайн-медіа, і, як мені відомо, нинішні лідери багато в чому брали з її попередніх проектів приклад?

– «Вголос» не випереджає ЗІК і Zaxid.net за кількістю хостів, тому що він апріорі є вузькоспрямованим. Це видання, яке пише про львівську політику. Стільки про львівську політику, як пишемо ми, не пише ні ЗІК, ні тим більше Zaxid.net. Останній виграє не за рахунок журналістів, а за рахунок запрошених гостей (блогерів), які часто роздувають теми, на які ще ведуться певні верстви населення. «Вголос» же пише про львівську політику, яка цікава тільки людям, які тут живуть, журналістам, політикам, мешканцям Львівщини. Іншим львівська політика не цікава.

– Зараз дуже модна тема нових медіа. Як ти до них ставишся?

– Якщо говорити про блоги, то це тема, яка рано чи пізно закінчиться. Блог, можливо, в чомусь є рятівним на даному етапі, тому що ліва людина може опублікувати те, що офіційні видання в силу тих чи інших обставин не можуть собі дозволити опублікувати. У чомусь це також є міражем якоїсь свободи. Ми говоримо про постмодернізм, коли будь-хто є джерелом інформації. Але це тимчасово. Блог базується на харизмі свого автора. А харизматичних людей дуже мало. Більшість блогів нецікаво читати. Думаю, з часом прийде насичення цією суб’єктивністю блогів. У суспільстві існує потяг до стабільного, тобто до професійності. Більшість блогерів подають нефахову інформацію, її дуже багато, і з часом вона настільки завалить інформаційний простір, що розгрібати її не стане сил ані фізичних, ані психічних.

– Чого бракує львівським журналістам?

– Молоді, яка приходить у журналістику, бракує начитаності, певного інтелектуального рівня і, найголовніше, бажання вдосконалюватись. Але, знову ж таки, це бажання знищується форматом видань, у яких вони працюють. Мені здається, недоречно говорити про якусь журналістську романтику «четвертої влади», впливу на суспільство. Журналістика не впливає на суспільство – хіба що в контексті піар-технологій, скандалів, на чому спеціалізуються «жовті» видання. Хоча, як на мене, в Україні немає «жовтої» преси.

– А «Блик», а «Бульвар»?

– Вона є, але, порівняно з Росією чи навіть із Європою, вона дуже слабенька в силу певних обставин. У нас на «жовту» пресу немає такого попиту, як у Росії. З іншого боку, саме життя тих так званих «звьозд», про яких так багато пишуть, уже приїлося, бо немає цікавих постатей, а одне хуторянське жлобство.

– У Львові нещодавно почав виходити глянцевий журнал «Антураж» про життя львівських «зірок»…

– Ці журнальчики – якийсь ідіотизм. Вони нічого не дають. Це журнали львівської багєми, а та багєма настільки вбога і гнила, що навіть журнали про них випускати – це вже насміхання з них самих, це кітч. Можливо, частині людей це подобається, так само, як передача вітань на 12-му каналі львівського телебачення, на яку люди пишуть листи з проханням привітати своїх родичів. Цей гламурний журнальчик «Антужар» дуже неякісний і в плані фотографій, і в плані деяких текстів. Ті новини, які там подаються, ніякі, вони відфотошоплені. Це дає змогу говорити, що власником того журналу є людина відома в тому середовищі, і їй невигідно друкувати щось аж надто скандальне (власником «Антуражу» є колишня модель, власниця львівського модельного агентства «Антураж» Оксана Родак. – Авт.). Та й що може бути скандального в львівському шоу-бізі?

– Ти є прикладом журналіста, який працює за принципами конвергенції: коли ходиш на подію, крім репортажу приносиш із неї ще й фото і відео, сам це все редагуєш, обробляєш і виставляєш на сайт. За конвергентною журналістикою – майбутнє?

– Це дуже важко фізично. Забирає багато часу. Раніше, коли було більше часу, навіть щоб відпочити, це відбивалося на текстах. Зараз, – коли маю обробити і поставити відео, обробити фотографії, написати текст, – це забирає багато сил та інколи позначається на якості текстів. Бо фотографії не будеш виставляти будь-які, там має бути якась ідея, ракурс чи стьоб. Тому все-таки треба, щоб хтось допомагав, принаймні в обробці фотографій і відео. Тоді журналіст може зосередитися на тексті. Бо новину ще просто написати, а вже аналіз вимагає певних зусиль і часу.

– Ти сказав на початку розмови, що не хочеш усе життя працювати журналістом. А де ти плануєш працювати, як закінчиш журналістську кар’єру?

– Це лише моє бажання. Я не знаю, як буде далі. Не те що мені стало нецікаво – просто коли ти чогось досягаєш, складно на тому не зупинитися. В мене є ідея написати книжку.

– Це буде художня література?

– Так.

– А чим збираєшся заробляти на життя?

– В тому і вся проблема – в Україні заробляти книжками нереально. Переважна більшість письменників десь працюють, підробляють. Так було завжди і в тому немає нічого дивного. Та й до книги потрібно визріти, бо друкувати якусь фігню – того добра в сучукрліті вистачає.

– Часто журналісти переходять у піар, починають працювати в прес-службах компаній, держустанов, партій. Ти би працював у прес-службі?

– Якщо б це були, наприклад, якісь цікаві політики, я б, можливо, пішов.

– Припустімо, тобі запропонували б стати прес-секретарем Януковича? Ти би пішов?

– Януковича? Ні. Янукович як персонаж – ніхто, з ним нецікаво. Він допотопний політик і як політик давно вичерпався, так само як Ющенко і Тимошенко. А нових політиків нема. Крім того, Януковичу нема куди рухатися, в нього усталений імідж, такий дуже патріархальний, ортодоксальний. Він молиться, він усіх чує… На нього насувають пелену просто якогось бога на землі. Хоча це все поверхово. З ним нецікаво. Українські політики передбачувані. Можливо, я би спробував працювати в рекламному бізнесі. Але, знову ж таки, українська реклама, на відміну від європейської, дуже стримана й не така іронічна. Вона дуже цнотлива у засобах, а спроби просування в рекламу сексуальних конотацій майже завжди смішні в своїй примітивній реалізації, хоча зрозуміло, що є й поодинокі винятки.

(via)

x

Рекомендуємо

Засновники ГО Великий Львів під час презентації у Прес-клубі Львів

Населення Львова до 2020 року зросте на 250 тисяч: активісти б’ють на сполох

Населення Львова до 2020 року може зрости на 250 000 осіб, тоді ...