Головред «Вголосу»: «Важлива не кількість хостів, а вплив сайту»

Інтерв’ю з Андрієм Болкуном — новим шеф-редактором «Вголосу», одного з найбільш «довгограючих» львівських інтернет-видань, яке відзначатиме скоро 10 років.

— Андрію, як Ви стали першим українським журналістом, офіційно акредитованим у Польщі?

— Дуже просто. Я завжди любив писати. Ще коли вчився у школі, то ходив в школу юнкорів, тобто юних кореспондентів. Після трьох років навчання у Львівському університеті доля закинула до Польщі. Це ж був фантастично-унікальний час: становлення і Польщі, і України. Вирішив час не лише на навчання витрачати, а й розповісти українцям про життя у сусідів-поляків. Тоді у Львові засновано журнал «Європеєць» і його керівник Ігор Ткаленко запропонував мені, щоб я був їхнім кореспондентом у Польщі. Я погодився. Написали листа до польського МЗС на акредитацію і мене без проблем акредитували. Сталося це 17 лютого 1993 року. Практично в один час зі мною акредитувався і власкор «Голосу України». Можна сказати, що ми обоє були першими. Хоча він здебільшого був в Києві, а у Варшаві бував наїздами. Натомість я реально увесь час перебував в Польщі. Потім, коли журнал «Європеєць» закрився, я запропонував співпрацю головному редакторові газети «Молода Галичина» Олександру Бусолу. Більше трьох років був їхнім власкором у Варшаві. Це були перші роки становлення нової Польщі, вони були цікавими для України. Писав я багато — і на економічні теми, і на політичні. Тоді було дуже гострим питання українсько-польських відносин, особливо на пограниччі, можливо, пригадуєте ті історії із закриттям українських церков у Перемишлі, конфліктами навколо відновлення могил воїнів УПА, навколо Об’єднання українців у Польщі. На сторінках «Молодої Галичини» ці теми мали резонанс і певний вплив на події. За роки роботи у різних виданнях вийшло близько 500 моїх публікацій. Пізніше, у вересні 1996 року, я перейшов на роботу у «Високий Замок» і на перших порах також був власкором у Польщі. Пізніше працював у відділі політики цієї газети. Так що ще 15 років тому почав «пізнавати» львівських політиків.

— А чому не продовжили кар’єру журналіста-міжнародника?

— За сімейними обставинами. Переїхав в Україну назовсім. Хоча мало хто тоді повертався сюди. Більшість з країни виїжджала. З тамтого часу й досі у Варшаві беззмінно працює кореспондентом Володимир Прядко. Високопрофесійний й талановитий журналіст.

— Як Ви потрапили у владу?

— Моїми хресними батьками у владі були дві людини — Кость Бондаренко, львівський політолог, і Ярослав Климович, який в той час був керівником прес-служби тодішнього голови Львівської ОДА Михайла Гладія. Працюючи в газеті я завжди критично відносився до влади (взагалі я є критичною людиною, хоча і самокритичною також). У свій час написав одну статтю про те, як футболістів «Карпат» загнали в Аграрну партію. Аграрна партія тоді була при владі і Климович сказав мені: «Скільки можна критикувати владу?! Ти попробуй в ній попрацювати!». А Костя Бондаренко розповів мені, що по всій Україні якраз створюються управління внутрішньої політики і я міг би себе на тій роботі спробувати. Я вирішив: чому б і ні! І пройшов по конкурсу. Тоді було простіше, бо зараз, напевно, складно потрапити в органи влади в силу різних причин, в т.ч. складного законодавства, трошки некомфортних умов для рядового спеціаліста. А тоді було просто. І цікаво! Це ж був період становлення держави і все було по-новому. Ось так я став працювати у владі. Але я ніколи не переставав бути у владі журналістом, я залишався «агентом» преси, тому що з усіма колегами-журналістами не поривав зв’язків і завжди допомагав їм інформацією, корисною і важливою для суспільства.

— Як на це дивилося Ваше керівництво?

— Незалежно від того, де працюєш, насамперед ти маєш бути людиною, яка має свої певні переконання, певні свої принципи, певні засади. Це є первинне. Я завжди мав свою позицію, тому неодноразово покидав «владні стіни» на Винниченка 18 (тут розташована Львівська ОДА і Львівська облрада. – авт.) в силу відмінності моїх поглядів з баченням керівництва на ситуацію в державі. До речі, у вересні 1999 після півроку роботи в адміністрації мені було запропоновано звільнитися, тому що я підтримував не того кандидата в президенти, якого підтримувала тоді адміністрація. Мене запитали, на кого я працюю. Я відповів: «Працюю на Україну!», а у відповідь мені розгублено сказали: «А у нас команда!». І де ця команда зараз? А я успішно пережив на своїх посадах п’ятьох губернаторів і трьох голів обласних рад (сміється. – авт.).

— Чим займаються в управлінні внутрішньої політики?

— Усім! Я пройшов шлях від головного спеціаліста до начальника управління. І до речі, здається за всю історію найдовше перебував на посаді начальника – майже три з половиною роки. Функція нашого управління була близької до журналістики — ми мусіли донести до керівництва області об’єктивну та правдиву інформацію про ситуацію в області. Це, в принципі, те саме, що робить журналіст, він інформацію доносить до читача, читач читає і робить якісь свої висновки. Так само і ми: ми інформували керівництво про ті чи інші речі, робили прогнози, аналітику, на підставі яких керівництво приймало ті чи інші рішення. Якщо ми неправильно інформуємо, то керівництво прийме неправильне рішення. Тому моя мета була інформувати керівництво оперативно, об’єктивно і чесно. Хоча це не завжди подобалося.

— Тобто керівництво облдержадміністрації не любить, коли йому кажуть правду?

— Все залежить від керівника. Сенчук розумів значення об’єктивної інформації. Гладій постійно обертався на Київ. У Янківа все мало бути позитивним. Здебільшого керівник боїться правди, тому що не знає, що з нею робити, бо в системі, яка сформувалася в Україні, керівник області не завжди має важелі впливу на ту чи іншу ситуацію. Але це реалії, які у Львові не вирішаться. Лише на центральному рівні: систему треба міняти, як казав колись один сантехнік в ЦК.

— У багатьох журналістів склався стереотип, що чиновник — це негідна людина, якій начхати на Україну, яка думає лише про те, як набити грішми власні кишені. Чи багато серед чиновників нормальних людей?

— Немає значення, хто ти — чиновник, журналіст, двірник чи інженер. Просто є люди і є, як кажуть, людиська. Є багато прикрих журналістів і є багато нетолерантних чиновників, так само, як є багато поганих лікарів. Є багато бездарних інженерів і багато поганих вчителів і вихователів. Чиновник є частинкою того суспільства, в якому він живе. Тому говорити, що всі чиновники або всі бюрократи погані — неправильно, образливо, упереджено. Чиновництво є певним класом, частинкою суспільства, яка від того суспільства залежна, є його віддзеркаленням. Це ж чиїсь діти, батьки, учні, сусіди, які з Марсу не прилетіли. У переважній своїй більшості чиновники патріоти, які за невелику платню служать суспільству і державі.

— На Вашу думку, дії влади наші ЗМІ висвітлюють об’єктивно?

— В міру об’єктивно, але дуже упереджено. Здебільшого, коли пишуть про щось, не запитують, чому так сталось. Пишуть по факту, а не докопуються до причин виникнення того факту. От, наприклад, корупція. У нас керівник обласного управління має бюджет галузі 500 мільйонів гривень на рік, а оклад — 2700 гривень, тоді як у Німеччині чиновник середньої ланки має зарплату 7000 євро. В Німеччині чиновник — це самодостатня людина, яка працює для держави, не думаючи, хто поставить їй каву.

— Журналісти також заробляють небагато.

— Я знаю керівників медіа-структур і журналістів, які мають мінімальну зарплату, а три рази на рік відпочивають за кордоном, двічі на рік міняють автомобілі…

— А звичайні журналісти?..

— Ну, але ж, якщо вони працюють за таку зарплату, значить, є якась інша мотивація.

— Чого Вас навчила робота у владі?

— Відповідальності, виваженості, «докопування» до суті справи. У владі, коли ти працюєш над документом, ти мусиш достеменно вивчити законодавство, з’ясувати усі аргументи, усі «за» і «проти». Треба докопуватись до суті проблеми. На жаль, наші журналісти зараз дуже часто пишуть матеріали поверхово: почули інформацію на прес-конференції чи десь в іншому місці — і швидко видали її на-гора. Немає матеріалів глибоких, дуже мало матеріалів перевірених. Робота у владі привчає до системності, порядку, ну і, звичайно, це колосальні зв’язки, знайомства, джерела інформації, які зараз допомагають мені в роботі. Шкода, що зараз дуже мало т.зв. позитивної журналістики. Є ж безліч цікавих і гарних справ про які можна писати.

— Складно було повертатись у журналістику?

— Я кілька разів повертався у журналістику. Перший раз після звільнення у лютому 2004 року з адміністрації пішов працювати у «Вечірню газету» заступником головного редактора. Там пропрацював кілька місяців і пішов працювати в обласну раду. Сім років віддав місцевому самоврядуванню. Рік тому трохи попробував бути «вільним журналістом», навіть створив власний сайт. Зараз чергове повернення в журналістику. Як я вже казав, усі ці роки я співпрацював з усіма львівськими провідними сайтами, з тим же «Вголосом». З самого початку ми з попереднім директором цього проекту мали нормальні відносини, і у певних інформаційних проектах я допомагав сайту. Часом можливо й забагато…

— Довкола зміни керівництва на «Вголосі» шириться багато чуток. Можете пояснити, що насправді відбулося?

— Усі чи більшість сайтів у свій час міняли чи міняють власників. Так само відбувається і в інших фірмах. Тут немає нічого неприроднього. Це по-перше. По-друге, настає період, коли людина втомлюється від управління певним проектом, шукає чогось іншого. Отож, було рішення двох власників, Ігоря Танчина та Ірини Марушкіної, в силу якихось своїх мотивацій продати створений ними продукт. До речі, відбулося це ще рік тому. Навіть дивно, як довго у Львові про це ніхто нічого не знав. Це говорить про те, що люди, які увійшли в цей проект, і ті люди, які його продали, є нормальними людьми і не робили навколо цього якогось ажіотажу. Це було їх рішення. Не знаю, можливо, потрібні були кошти для певних справ. Я чув, що на лікування потрібні були гроші. Це їхня справа, в яку нема чого потикатися.

— Писали, що «Вголос» купила «Свобода»…

— Я читав коментар Танчина, що ніби власник сайту симпатик «Свободи». Знаєте, то така сама правда, як і те, що Танчин заплатив податки з коштів, які отримав з продажу сайту. Хоча може й заплатив, я не знаю, він у Фейсбуці не хвалився чомусь цією «радісною» подією.

— У журналістському середовищі зараз активно обговорюють інформацію про власників львівських ЗМІ, яку днями вкинули в Інтернет невідомі. У тому списку, зокрема, вказано, що власником «Вголосу» є гендиректор компанії «Укрнафтогазінвест» Зіновій Козицький, а власником ІА «Presstime.com.ua» залишається Ірина Марушкіна. Це правда?

— Управляє «Вголосом» ТзОВ «Престайм.ком.юа», директором якого є я. Це про все говорить. А плітки я не коментую.

— Ви вважаєте правильним, що «Вголос» відійшов від початкової концепції «інтернет-газета про львівську політику» і став писати про все, закінчуючи спортом і, як то кажуть, цікавинками звідусюди, маю на увазі рубрику «Життя»?

— «Вголос» на сьогодні — це є найдовше діючий на Львівщині інтернет-ресурс (10 років буде в цьому році), який багато-чого пережив. І кризи переживав, і важкі ситуації, і підпали редакції. Я не є прихильником сайту клубного типу, вузькоспеціалізованого. Тоді нема росту. Сайт любителів пива не буде писати про любителів вина. Ми не можемо зупинитись на рівні львівських новин, бо так нема розвитку. Власне це була одна з причин, чому новий власник не знайшов порозуміння з попереднім керівником проекту. Сайт мав вийти за межі суто вузького львівського сайту, щоб бути цікавішим, щоб бути прибутковішим, щоб бути впливовішим, щоб бути інакшим. Людина повинна на одному сайті отримати всю інформацію, яка її цікавить. Наш сайт буде змінюватись. Вже за кілька місяців буде ще одна кардинальна зміна. Крім того, можливо, з’являться нові рубрики. У нас вже з’явилось більше економіки. Я вважаю, що в нас один з найкращих викладів спортивної інформації в плані оперативності, глибини, тематики, позиції. Тобто «Вголос» буде сайтом, який про все буде говорити вголос і якихось тем заборонених в нас, в принципі, я не бачу. Ми пишемо про все. І про «Свободу», і про «Батьківщину», і про обласну адміністрацію, і про міську раду. Критично і інформативно.

— Власник не сприймає це болісно?

— Власник дивиться на «Вголос» як на бізнес-проект. Тобто власник — людина, яка живе у столиці України і має зовсім інше бачення на цю провінційну інформаційну метушню, і він говорить: «Вголос» є майданчиком для всіх. Кожному, хто хоче, ми даємо трибуну, звичайно, в рамках домовленостей, в рамках угод, в рамках правил». Платіть гроші і говоріть собі. Звичайно, «Вголос» не буде зливним бачком; якщо ж буде якась інформація резонансна, важлива для суспільства, чому б її не подати. «Зливні бачки» також потрібні, щоб зливати весь той бруд, який накопичився в одному чи іншому місті, в одній чи іншій структурі. Якби не було зливних бачків, ми би засмерділися. Але я хочу наголосити, що наше підприємство працює легально: є структура, є штатні працівники, які отримують адекватну зарплату, маючи оклади більші, ніж у спеціалістів у тій же обласній адміністрації, ми платимо податки у бюджет. На наших рахунках позитивний баланс.

— Ви хочете сказати, що «Вголос» не залежний від дотацій?

— В принципі, як такої прямої дотації власника немає. Власник теж є клієнтом нашого підприємства. Тобто власник за свої певні кошти так само отримує послуги. Але отримує і прибутки від цього проекту.

— «Вголос» існуватиме після виборів?

— З 2002 року «Вголос» пережив не одні вибори! Наш сайт переживе й ці парламентські вибори, це не є проект виключно на вибори. Це — довготривалий проект, який має серйозні амбіції на медійному ринку.

— На чому заробляє «Вголос»?

— Ну, для чого я буду розповідати конкурентам, де гроші лежать :). На тому, що й всі. У Львові ж є купу пекарень і не має значення хто є їх власником. Головне, щоб у них булочки були завжди свіжі, смачні, з родзинками. Ну і звичайно, що руки у пекарів повинні бути чистими.

— Яка його основна аудиторія?

— Цікаво, що зі Львова у нас є лишень 40% відвідувачів, більша половина наших читачів — у Києві. Нашими читачами є люди середнього класу, люди, які приймають рішення. Ми не є сайтом, скерованим, без образ кажучи, на сільського виборця — для того є інші ресурси, ті ж районні газети. Ми є сайтом для категорії людей, які люблять правду та аналітику, а ще й вміють читати між рядками. Навіть той факт, що у Facebook в нас є чимале число друзів порівняно з іншими «розкрученими й хостатими» львівськими сайтами, багато про що говорить. У соціальних мережах людина робить усвідомлений вибір. Його ж не купиш, як хости. Станом на 9 квітня сторінку «Вголос» на Facebook лайкнули 605 осіб. А у наших колег з ЗІКу 730. Хоча у них відвідувачів у 5-6 разів більше, аніж у нас. Але це солідний, західноукраїнський ресурс.

Що мене здивувало — в нас за останні кілька місяців зросла аудиторія на сході і півдні України, тобто у Донецькій області, Дніпропетровській, Харківській, Одесі, Криму. Підтягується і захід країни. Тобто видно, що курс ми обрали правильний і все більше своїх читачів знаходимо поза Львовом.

— Ви плануєте відновлювати російську версію «Вголосу»?

— Ми не будемо реалізовувати ідею про двомовність. Я думаю, що всі здатні прочитати гарну новину українською мовою. Роздумували над польською версією. Але з цих же причин відмовились.

— Коли «Вголос» пережене ZIK і Zaxid.net за відвідуваністю?

— Ми не збираємося займатися перегонами. Ми робимо свій продукт, який є якісним, ексклюзивним, цікавим і важливим. І найголовніше – ми не залежимо від примх і політично-управлінського майбутнього свого власника. Важлива не кількість хостів, а вплив сайту. Одна стаття, якщо вона ляже на стіл президенту, може мати вплив більший, а ніж 20 000 хостів в день. Все. Хости — це справа наживна.

— «Вголос» купує хости, як це робить чимало новинних сайтів?

— Ніколи. Для чого? Краще за ті гроші я візьму журналіста, який напише цікавий матеріал.

— Нещодавно на «Вголосі» з’явились публікації про випадки використання ваших фото- і відеоматеріалів іншими інтернет-виданнями без посилання на джерело, тобто на «Вголос». Як Ви плануєте боротися з порушниками авторського права?

— Красти взагалі негарно. Особливо, коли тебе вже раз упіймали на крадіжці, а ти береш і знову крадеш. Я взагалі толерантна людина, хай використовують, але хай пам’ятають, що цей продукт також був отриманий певними зусиллями нашого журналіста. Використовуйте на здоров’я, але ставте посилання. Я не пам’ятаю, щоб хтось закинув «Вголосу», що «Вголос» використав щось без посилання. Проблема іншого характеру — нема корпоративної солідарності у журналістів. Оце найбільша проблема. Коли мені після певних наших публікацій дзвонять мої колеги з інших сайтів з якимись тупими наїздами і погрозами, це вражає. Я собі за всю свою журналістську практику подібного ніколи не дозволяв. Навіть в уяві!

— Погрози стосувалися публікацій про крадіжки контенту?

— Я не хочу цю тему розвивати. Якщо б я прийняв рішення розвинути цю тему далі, це був би скандал загальноукраїнського рівня. Хай залишиться на совісті тих людей.

— Що буде далі з сайтом Presstime.com.ua (колись він був основним майданчиком інформаційного агентства, а на сьогодні на ньому ретранслюються новини з «Вголосу». – авт.)?

— Це як своєрідне дзеркало «Вголосу». Ми будемо концентруватись лише на розвитку «Вголосу».

— «Вголос» зазнає тиску з боку влади?

— Хай би спробували! Ні, тиску нема. Буває, дзвонять з «рекомендаціями», просять зняти той чи інший матеріал, внести якісь корективи. Але я жодного ще не зняв. Не хочу називати, що це були за матеріали. Без тиску не цікаво було б жити. Влада мусить тиснути, бо інакше вона не є владою. Преса також тисне на владу. Але є тиск, а є хамство. Треба ці речі розрізняти. Я хамства не люблю.

— До речі, Ви звернули увагу, що журналістські публікації стали менше впливати на дії влади. Навіть за Кучми вони мали більший резонанс.

— Я з вами погоджуюсь. Я вже скоро 20 років як працюю на журналістський ниві і можу констатувати, що вплив медіа на владу зменшився. В силу багатьох чинників склалось так, що влада стала ігнорувати журналістів. Але я переконаний, що все йде до того, що влада змушена буде рахуватися з тими публікаціями. Проблема в тому, що правоохоронні органи, згідно з законодавством, повинні реагувати на критичні публікації у пресі, але на ділі не завжди це роблять вчасно. Та й самі журналісти в тому теж винні, тому що не завжди вони робили публікації глибокі, аргументовані, перевірені.

— Ви згадали про Facebook. У «Вголосу» там чимало друзів. Скажіть, інтеграція ЗМІ із соціальними мережами — це більше данина моді чи від цього є конкретний ефект? Який?

— Це і мода, це і потреба часу, це і розвиток технології, це і група людей, які спілкуються між собою. Ми часом використовуємо ідеї наших друзів з Facebook. От зараз готуємо цікавий репортаж про одну сім’ю, яка постраждала від повені, яка була кілька років тому. Я думаю, це буде цікавий матеріал, резонансний, де задіяні наші чиновники, наша влада, наші судові органи, які просто залишили напризволяще цілу родину.

— Як «Вголос» відзначатиме 10 років?

— Можливо, зробимо якесь святкування у колективі. Але ми не будемо робити спеціальні проекти, робити рейтинги і т.п.

— Зачекайте, «Вголос» більше не проводитиме традиційних опитувань наприкінці року?

— Ні.

— Чому?

— В кожному рейтингу є доля суб’єктивності. Найкращий рейтинг — це визнання, те, що про тебе говорять люди, як коментують публікації. А коли хтось стає меценатом року, журналістом року, отримує медаль за якісь заслуги… На жаль, я знаю, що це не є цілком об’єктивно, є можливість накрутити голоси.

— У чому полягатиме конкурентна перевага «Вголосу» порівняно з іншими львівськими новинними інтернет-ресурсами, адже по великому рахунку усі пишуть однаково про одне і те ж?.

— Я думаю, що в нас буде більше ексклюзивної інформації, у нас буде більше інформації з районів (зараз налагоджується нормальна співпраця з моїми колегами з районних видань). Можливо, буде більше репортажів. Словом, ми будемо брати ексклюзивністю. І, знову ж таки, подання об’єктивної інформації. Ми плануємо з часом зробити нову рубрику «Світ». Дуже багато речей діється поза межами нашої країни, які для нас можуть бути цікавими і важливими.

— Ви будете писати про міжнародні новини на основі повідомлень в інтернеті чи у вас будуть свої кореспонденти за кордоном?

— В мене купа колег за кордоном. Також буде і моніторинг. Головне, щоб було цікаво.

— Це правда, що готується до запуску радіо «Вголос»?

— Ні. Але у нас з нашими партнерами з Польщі народилася ідея впровадити на базі нашого сайту інтернет-телебачення. Мої колеги з Любліна у себе цей проект впровадили, він працює, у них є вся інформаційна і логістична база, а з нашого боку потрібні будуть лише людські ресурси і відповідна техніка. У нас і зараз є рубрика «Відео дня», але це трішки не те.

— На Вашу думку, чи не забагато інтернет-видання продукують т.зв. інформаційного сміття?

— Можливо. Але я читав, що у Лондоні був спеціальний поліцейський офіцер, який займався лише роботою на смітниках. Він перебирав сміття і вишуковував в ньому цікаву інформацію. І серед сміття можна знайти щось потрібне.

— Про що любить читати львівський інтернет-користувач?

— Люди люблять читати все підряд — про пожежі, про погоду, про аварії, про плітки. Людина не змінилася, вона любить речі, які пахнуть смаженим.

— Вам не здається, що львівські сайти новин забагато уваги приділяють «міжсобойчикам» депутатів міськради, облради?

— Локальну громаду цікавить те, що тут відбувається. У певної категорії людей викликають інтерес кулуарні речі з міської чи з обласної ради, чи з обласної адміністрації — кадрові зміни, хто кого лобіює, хто за ким стоїть, хто з дипломом, а хто без диплома, хто на якій машині їздить, хто де відпочивав.

— Останнім часом широкого розповсюдження набувають фейкові новини, навіть серйозні видання купуються на них. Про що це може свідчити?

— Люди люблять фантазувати. Фейкові новини — це один зі способів привернення уваги до ресурсу, збільшення тих же хостів, збільшення реклами. Проте воно не має перспективи. Це як в тій казочці про пастушка, який постійно гукав «Вовки!» — в якийсь момент люди перестануть довіряти ресурсу, який публікує вигадані новини.

— Нещодавно Ви стали заступником голови обласної організації Національної спілки журналістів України. Розкажіть, чим вона зараз займається. Складається враження, що на сьогодні проблемами журналістів більше опікується Київська незалежна медіа-профспілка, а не НСЖУ.

— Незалежна медіа-профспілка діє більше на загальноукраїнському рівні в таких крутих виданнях, а НСЖУ зорієнтована на видання локальні, скажемо, менш прибуткові, менш розповсюджені — районну пресу, районні телерадіокомпанії. Наприклад, у нас в області існує конфлікт між кількома засновниками районних газет і їхніми редакторами. Завдяки Спілці журналістів неодноразово ті конфлікти гасилися. Спілка журналістів — це клуб, де люди збираються, спілкуються, п’ють каву, обмінюються інформацією, думками, ідеями. В принципі, є ідея, щоб Спілка стала якимось більш живим організмом. Останнім часом у приміщенні Спілки почали проводитись регулярні прес-конференції та зустрічі з цікавими людьми. Створені відповідні комісії за напрямками діяльності.

— Що потрібно, аби вступити в Спілку журналістів?

— Написати заяву, поставити рекомендацію трьох членів Спілки журналістів, здати фотографії, сплатити вступний внесок (до 200 гривень). Це кошти за значок, за посвідчення, за посвідчення міжнародного зразка.

— Що нового з проектом будівництва у Львові багатоповерхівки для журналістів?

— Це непросте питання, воно зараз обростає якимись конфліктними речами. Міська рада зі свого боку зробила все можливе для того, щоб надати журналістам майданчик для будівництва цього будинку, але певні особи хочуть на цьому проекті заробити певні дивіденди, які пов’язані із не зовсім моральними речами. Я не хочу більше про це говорити. Поки що цей проект загальмувався.

— За чий кошт будуватимуть цей будинок?

— За кошти тих людей, які там будуть мешкати.

— Тобто безкоштовно квартири в ньому не роздаватимуть?

— Ні. Просто будівельна фірма, яка має будувати, зможе в тому будинку взяти певні приміщення на першому поверсі під магазини, наприклад, щоб таким чином трішки здешевити вартість житла.

— Фірму-будівельника уже визначили?

— Ні. Фірма не визначена, нема проекту будинку. Ситуація ще дуже сира.

— Дякую за розмову й бажаю, щоб «Вголос» завжди говорив голосно і правдиво.

 

Довідка

Андрій Болкун народився 30 січня 1970 р. у м. Львові.

У 1988-1991рр. навчався на географічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка, а опісля до 1996 р. – в інституті географії Люблінського університету ім. Марії Кюрі–Склодовської (Польща). Маґістр географії в галузі економічної географії. 1996-2000 рр. – навчання в аспірантурі факультету міжнародних відносин Львівського державного університету ім. І.Франка.

У лютому-березені 1999р. проходив стажування у м. Чикаго (США) за програмою «Громадські зв’язки» уряду Сполучених Штатів Америки (проект «Гармонія» для журналістів).

У 1993-1996рр. – власний кореспондент газети «Молода Галичина» у Республіці Польща. 1996-1997рр. – власний кореспондент газети «Високий Замок» у Польщі. 1997-1998рр. – кореспондент відділу політики газети «Високий Замок». У 1999-2004 рр. працював в управлінні з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації. З 17.02.2004 по 20.04.2004 – заступник головного редактора «Вечірньої газети». З квітня 2004 по березень 2012 року – працював у Львівській обласній раді.

З 12 березня 2012 року – шеф-редактор інформаційної агенції «Престайм.ком.юа» та інтернет-видання «Вголос».

Андрій Болкун опублікував понад 500 публікацій на теми українсько–польських відносин, проблем виборів, діяльності політичних партій та громадських організацій; кілька наукових публікацій. Упорядник книги «Політична палітра Львівщини: законодавчі акти, нормативні документи, інформаційно-довідкові матеріали» (2003р.). Співавтор «Польсько-українського та українсько-польського ґлосарію термінів державного адміністрування» (2004 р.).

З 1997 року член Національної спілки журналістів України. З березня 2007р. – член правління Львівської обласної організації НСЖУ. У березні 2012 року обраний членом секретаріату ЛОО НСЖУ, заступником голови обласної організації НСЖУ.

(via)