Були часи, коли трава була зеленіша, долар по 5 гривень, а українці не втикали цілодобово у смартфони, а читали газети і користувались пейджерами. Мати пейджер вважалось дуже круто. Власник такого пристрою гонорово носив його на поясі як символ свого особливого статусу. Усі повідомлення, що надходили на пейджер, попередньо проходили через операторів-телефоністів пейджингових компаній — дівчат з приємним голосом, які, на відміну від сучасних операторів кол-центрів, ретельно приховували свої імена, називаючи абонентам лише свій кодовий номер. Журналісту «Прибутку» пощастило знайти і поспілкуватись з одною з них.
Лара ГУЦАЛ декілька років пропрацювала у пейджинговій компанії «Радіоком» в Одесі. Вона люб’язно погодилась розповісти, як у них була влаштована робота операторів-телефоністів, про їхні будні і свята та кумедні історії, які з ними траплялись.
— У пейджинговій компанії я почала працювати в 1996 році. 1996 рік — це був пік розвитку пейджингового зв’язку в Україні. Ті, хто з пейджерами, вважались дуже модними. Я тоді навчалась на третьому курсі інституту (Одеської академії зв’язку ім. А.С. Попова. — прим. Авт.). На третьому курсі вже можна було дозволити собі обходити пари стороною. В компанію мене привела подруга (потім виявилось, що вона привела мене на своє місце). Я сходила на співбесіду, яка полягала у написанні диктанту. Найперша вимога — це була грамотність. Диктант я єдина написала без помилок, а от мій голос адміністратому не сподобався.
— Чому?
— Тоді у мене був низький тембр, і навіть потім деякі абоненти казали: «Оператор з сексуальним голосом», їм по телефону вчувався певний сексуальний підтекст в моєму голосі — а я просто так говорила.
Зрештою, адміністратор дала мені шанс — мене взяли на випробувальний термін. Я його пройшла і благополучно декілька років там пропрацювала.
— Диктант писали українською чи російською?
— Російською. Тоді взагалі всі російською розмовляли, тому й писали ми російською.
— Чи ставили до вас вимоги щодо швидкості набору на клавіатурі?
— Обов’язково. Я коли тільки прийшла на роботу, друкувати не вміла, тому що вдома не мала комп’ютера. Тоді взагалі мало в кого був комп’ютер. І знаєте, що я зробила? Я позичила клавіатуру і просто собі вдома сиділа і якісь слова друкувала. Я не бачила, що друкувала, я вивчала розташування клавіш. І отак навчилась. Спочатку одним пальцем набирала, потім двома, а згодом вже практично десятьма. Бувало, що людина ще тільки закінчує говорити, а я вже все надрукувала.
[box type=”info”]Пейджер — це такий пристрій для одностороннього зв’язку, який працював лише на прийом текстових повідомлень. Активно використовувався до появи мобільних телефонів.
В Україні перші пейджери з’явились в середині 90-х років. Дозволити собі їх могли лише заможні люди (таких тоді називали «новими українцями»), позаяк це була доволі дорога забавка. Ціни на пейджери стартували від $100. Найбільш ходовими були апарати марок Motorola та Philips. Окрім того, щомісяця слід було сплачувати абонетську плату, яка при цьому не залежала від кількості отриманих повідомлень.[/box]
— То була ваша перша робота?
— Так.
— Нормально платили?
— Оплачувалась кількість змін. Здається, в районі 120 доларів ми отримували. Як для студента це були непогані гроші — навіть могли собі дозволити їздити на таксі.
— Що працівникам було заборонено?
— Було декілька табу. Так, кожному оператору присвоювався номер, і під страхом смерті не можна було казати абонентам, як тебе звати і де ти знаходишся. Абоненти не повинні були знати тебе в лице. За цим строго слідкували. Порушників звільняли.
— Що, адресу офісу не можна було нікому називати?
— Ні, адресу офісу абоненти знали, вони ж приходили сплачувати абонплату. А ми, оператори, працювали окремо, в засекреченому місці.
— Чому засекреченому?
— Тому що через нас проходило багато інформації.
Також категорично заборонено було знімати слухавку. Якщо ти втомився, хочеш в туалет чи щось іще, то твої дзвінки просто переходили на інших дівчат. Всі ці свої справи треба було робити дуже швидко.
— Кажете, операторам присвоювали номери. Який був у вас?
— У мене був 38-й номер.
— Разом з вами працювало багато людей?
— Небагато. В інших пейджингових центрах бувало й більше. У нас максимум чотири людини сиділо на телефонах.
— Якого віку переважно були співробітники?
— Основна маса — ровесники, студенти. Але були дівчата і не-студенти, по-моєму, одна-дві, та й ті все одно мали до тридцяти років. Нам тоді в вісімнадцять здавалось, що то вже дорослі тьотьки.
— Колектив був суто жіночий чи були й чоловіки?
— Тільки дівчата.
[box type=”info”]Щоб відправити людині повідомлення на пейджер, слід було зі стаціонарного телефона або вуличного таксофона набрати короткий номер компанії пейджингового зв’язку, назвати оператору-телефоністу номер отримувача, відтак продиктувати текст повідомлення. Обсяг повідомлення був обмежений і становив в районі 60 символів. Використовувати матюки у повідомленні було заборонено. До отримувача повідомлення йшло переважно декілька секунд, хоча в Мережі можна знайти історії, що подекуди це займало десятки секунд, а то й хвилини (і навіть це вважалось капець як швидко, зважаючи на те, що в 90-х люди ще писали один одному паперові листи і були звиклі до того, що такий лист може йти до адресата декілька днів, наприклад, якщо говорити про відстань від Києва до Львова).
Загалом пам’ять пейджера була розрахована на 1000 повідомлень. Відображались вони на монохромному екранчику, який вміщав у простіших моделей лише один рядок тексту, а в найбільш просунутих — чотири рядки. Серед функцій пейджера були також будильник, таймер, простенькі ігри на зразок покера.[/box]
— Яка атмосфера була в колективі? Сварок, інтриг не було?
— Були, звичайно. Але нашим керівником подібне швидко припинялось. В цілому в нас був дуже хороший колектив. Якщо котрась з дівчат йшла, то приводила на своє місце однокурсницю, подругу, сестру. У нас там була дуже домашня атмосфера. Сміялись там безкінечно. В якийсь момент навіть думали завести зошит і записувати туди веселі історії, яких була маса, бо і абоненти «віджигали», і ми «віджигали».
— Можете зараз якісь з них пригадати?
— Допустимо, уночі дівчата спросоння, траплялось, плутали букви, і в результаті виходили смішні слова. Потім вдень приходила наша адміністратор, ми ці всі випадки розбирали. Вона нас якби і сварила, але і сміялась також. Адміністратор — так само була жінка до тридцяти років.
Ще була історія з прогнозом погоди. Це була в нас така послуга для абонентів: кожного дня звечора ми програмували на пейджер прогноз погоди на завтра. Не знаю, звідки ми його брали, хтось нам його присилав. Але іноді, коли нам погоду не присилали або ми бачили, що прогноз не відповідає трішки дійсності, ми її робили самі. Як це відбувалось? Значить, одна з дівчат слинила палець, вистромлювала його у вікно і казала: «Пиши: вітер південно-східний, стільки-то метрів на секунду…». Ми настільки завжди вгадували погоду, що, видно, розслабились, і коли одного разу зранку у людей померзли машини — а в основному власники пейджерів мали автомобілі, — то, звичайно, був такий казус у нас. Був скандал. Люди приходили жалітись.
— Штрафанули вас?
— Вже не пригадую.
Ще один випадок. Була в нас одна абонентка — представниця найдавнішої професії. Вона завжди відправляла своєму сутенеру повідомлення: номер в готелі і годину, до котрої вона там зайнята. У неї був дуже шикарний млосний голос, на низьких тонах; коли вона говорила це повідомлення, вона прямо секс в слухавку вливала. А до нас прийшла працювати нова дівчинка, і, коли та повія в черговий раз передавала повідомлення, вона, щоб догодити клієнтці, вирішила додати в кінці слово «Дякую!». Потім з’ясувалось, що «Дякую!» у них — це кодове слово, яке означає, що вона (повія. — прим. Авт.) у небезпеці. І, коротше, в найбільш відповідальний момент в номер, де була та дама з клієнтом, увірвались братчики… От там був скандал! Оператор не мала права нічого від себе додавати, ми зобов’язані були друкувати лише те, що говорить абонент.
[box type=”info”]На ринку пейджингового зв’язку в Україні паслася низка компаній, основними з яких були «Радіоком», «Beeper Пейджинг”, «Укрпейдж», «Велтон-Пейдж».
З розвитком мобільного зв’язку пейджинг став різко втрачати свої позиції. Так, наприклад, в 2002 році на пейджери було відправлено повідомлень на суму 20 млн грн., лише в Києві налічувалось 10 тисяч абонентів пейджингового зв’язку. «Пейджинг в Україні ніколи не помре», — заявив тоді гендиректор «Українського центру маркетингу і зв’язку» Олег Полтавцев.
Вже в 2005-му в усій Україні кількість пейджерів не перевищувала 16 тис. осіб. 2008 рік оператори пейджингу обслуговували в цілому менше 7 тис. абонетів. А вже станом на 1 квітня того ж року їхня кількість обвалилась до всього-лиш 1 тис. Останні 26 українських абонентів припинили користуватись пейджерами в 2011 році. Пейджинг в Україні, попри прогнози фахівців, таки помер. Пейджингові компанії або закрились, або перепрофілювались на інтернет-провайдерів чи, наприклад, телемаркетинг.[/box]
— Як зазвичай проходив ваш робочий день?
— Та насправді банально. Ми працювали у дві зміни: денна зміна в нас була десять годин, з 9-ї ранку до 7-ї вечора, а нічна — чотирнадцять годин, з 7-ї вечора до 9-ї ранку. Допустимо, приходив ти зранку, тобі давали там п’ять хвилин, щоб роздягнутись, після чого ти сідав і починав працювати. У нас були звичайні стаціонарні телефони, і ти: ліва рука весь час тримає слухавку — а частіше ти її затискаєш вухом і плечем — і друкуєш. Усе. Ти цілий день сидиш на дзвінках.
Найчастіше вживані слова у нас були запрограмовані на комп’ютері, щоб на них не витрачати час. Наприклад: «Будь ласка», «Передзвони, будь ласка». Навіть цілі речення були запрограмовані. І, от, допустимо, поки людина надиктовує повідомлення, ти натиснув кнопку «Передзвони, будь ласка» і просто ручками додрукував «терміново».
— Скільки приблизно дзвінків отримували за день?
— Ой, ну кожну хвилину. Трафік був шалений. Якщо дві хвилини не дзвонив телефон, ми знімали слухавки і перевіряли, чи взагалі працює лінія.
— Пекельна робота.
— Знаєте, зараз я б, звичайно, туди не пішла працювати, але в той час це було страшенно цікаво. У нас в кожної були свої шанувальники. Допустимо, дзвонив хтось і казав: «А Тридцять восьма є сьогодні на зміні? Дайте їй трубочку!». «Здрастуйте!» — і я вже по голосу впізнавала, хто це. «Ой, відправте повідомлення, будь ласка» — і потім затягує розмову… Такої розхлябаності, як зараз в молоді, не було, тобто ніхто там, умовно, секс не пропонував — мужчини просто фліртували. Міг, наприклад, подзвонити один і сказати: «Ой, Тридцять восьма, знову ти. Не засну сьогодні — буду твій голос згадувати всю ніч» — такого плану флірт був. Це було приємно.
— Ні одна з таких історій весіллям не закінчилась?
— Одна закінчилась.
Я завжди працювала в парі з одною й тою ж дівчинкою. У неї такий ангельський голосочок! Тобто у нас така парочка була: у мене низький тембр голосу, а вона як соловейко — мала чарівний високий голос. Один абонент на неї запав, і вони…
— Порушили табу.
— Порушили табу, так. Вони з тим хлопцем дуже довго спілкувались по телефону, напевно, декілька місяців, і вона закохалась, порушила табу і зустрілась з ним. Навіть пам’ятаю, як вона швидко мила голову в умивальнику, тому що побачення було несподіваним. Вона почала з тим хлопцем зустрічатись; вони поженились; у них двоє дітей. Я навіть гуляла в них на весіллі. Але це швидше виняток, в основному, ми всі дуже боялися втратити роботу, боялися отримати догану, і тому дотримувались правил.
— Якого плану повідомлення люди передавали найчастіше?
— В основному, це «Передзвони!», або призначення часу і місця зустрічі, або скасування зустрічі; зізнання в коханні були; там «Пробач мене». В принципі, те, що ми зараз пишемо один одному в есемесках. Були якісь прикольні повідомлення, але зараз їх не пригадаю.
— У вас самої був пейджер?
— Був. Нам як співробітникам продавали апарати за собівартістю. Це теж було дорого, ми їх брали мало не в кредит. Зараз так не пам’ятаю, але, здається, найпростіший пейджер коштував в районі 60 доларів. Блін, це багато було! Але дуже хотілось його мати. Ти його гордо носив на поясі. Власник пейджера — ну, це було взагалі!
І ще ми могли безплатно користуватись послугами пейджингу, — для того щоб ми завжди були на зв’язку, бо тоді ж домашній телефон не у всіх був.
— Окрім як по роботі, як іще ви його використовували?
— Мама, наприклад, могла написати: «Буде можливість — передзвони додому». Бо, допустимо, я поїхала в інститут (я жила в спальному районі, а навчалась і працювала в центрі), а в мене додаткове заняття, або я хочу піти погуляти після пар, — а мама вдома не в курсі, переживає. З допомогою пейджера ми тримали зв’язок. Або від мами приходило: «Купи хліба». Такі були повідомлення.
— Що найважче було в тій роботі?
— Ніч без сну. Тому що коли ти йдеш на нічну зміну, ти, як правило, вдень не спиш — ти або в інституті, або вдома займаєшся якимись своїми справами. У нас був диванчик там і ми по черзі лягали покемарити, і навіть примудрялись рухати його до столів, щоб можна було, в разі чого, слухавку лежачи брати. Офіційно спати не дозволялось. Але ми дивились по трафіку дзвінків: зазвичай з другої до четвертої ночі 100% можна було поспати, там міг бути поодинокий дзвінок, коли хтось загубився або ще щось.
— Коли роботи було найбільше?
— Новорічна ніч — це, звичайно, було завжди пекло: суцільні дзвінки. Працювати треба було дуже швидко, щоб не змушувати абонентів довго чекати, бо дехто з них міг телефонувати з таксофона, і, звичайно, не можна було допускати, щоб вони на морозі по 20 хвилин додзвонювались. До речі, з тих пір телефони не люблю. Я вдома майже ніколи не підходила до телефона. Намагаюсь максимально не говорити по телефону. От живе спілкування — будь ласка. Це така профдеформація.
У новорічну ніч в нас був аврал. Проте ми її любили, тому що вона оплачувалась завжди за подвійним тарифом. Це тоді було дуже круто. І ще дуже любили працювати 1 січня, тому що майже ніхто не дзвонив.
— А що в роботі найбільше подобалось?
— Перша робота. Перші гроші. Весело було. Багато якихось приколів. Мені там все подобалось. Враження хороші залишились.
— Чому звільнились?
— Наше підприємство знаходилось в одному приміщенні з одною радіостанцією. Наші керівники товаришували. Директор радіостанції створив таку службу, називалась «Гаряча лінія 911», яка приймала від автомобілістів повідомлення про ситуацію на дорозі і випускала її в ефір. І йому були потрібні люди, які швидко друкують, швидко пишуть і вміють говорити по телефону, тому він потихеньку нас переманював туди. Там більше платили. Якийсь час ми суміщали. Я на той час вже навчалась на 5 курсі і, як пригадую, на 5 курсі ти вже ходиш в інститут рідко, маєш більше часу. Уже хотілось більше заробляти. Наш «Радіоком» потихеньку, як будь-яка пейджингова компанія, став затихати, потім їх перекупили, зробили якийсь єдиний кол-центр по Україні — по-моєму, «Євроінформ» воно називалось. Якось так пейджинг дуже швидко обвалився, коли мобільний зв’язок став розвиватись семимильними кроками.
[box type=”info”]У світі пейджери були поширені ще досить донедавна. У Великій Британії в 2019 році налічувалось 130 тисяч абонентів. Зумовлено це тим, що там у 80% медичних закладів персонал користувався пейджерами. Проте британці все-таки вирішили поступово від них відмовитись.[/box]
— Як склалась ваша подальша кар’єра? Де ще ви працювали?
— На превеликий жаль, тоді ми не думали про майбутнє, нам здавалось, що, грубо кажучи, старість десь там далеко. Тоді був вибір: або гроші, або статус. В 20 років статус не потрібен від слова зовсім. Тобі потрібні гроші, тому що ти хочеш на дискотеку, ще там щось. І вийшло так, що я як пішла на телефони, так на телефонах і пропрацювала в різних іпостасях багато років. Про що жалію, звичайно, тому що до років тридцяти п’яти я задумалась про те, що, власне кажучи, вже не дівчинка, пора щось із себе представляти. Плюс робота з телефонами, з абонентами мені набридла. Тож я почала трішки міняти сферу діяльності.
Після радіо мене запросили на кабельне телебачення — спочатку теж на прийом дзвінків від абонентів, потім поставили мене в офіс, з врахуванням того, що в мене презентабельна зовнішність: я спілкувалась з відвідувачами, приймала вхідні дзвінки. Це уже був офіс, ресепшн. Потім були інші фірми, та ж таки телефонна робота, з більш хорошими зарплатами. А потім в один момент мені це все набридло і я спробувала новий напрямок — фінанси. А сьогодні я працюю в галузі, яка взагалі не має до цього стосунку.
— Якій?
— Я працюю в туристичному бізнесі.
— Підтримуєте зв’язок зі співробітниками з пейджингової компанії?
— Ми майже всі спілкуємось дотепер. На тому ж «Фейсбуці». Іноді зідзвонюємось. Зрідка навіть бачимось.
— Чого навчила вас та робота?
— Згадуючи, як я вчилась друкувати на позиченій клавіатурі, тримаючи її на колінках, можу сказати, що це був такий момент подолання себе, своїх страхів. Я тоді зрозуміла, що якщо дуже чогось захотіти — а я дуже хотіла отримати ту роботу! — то немає нічого неможливого.
Розмовляв Василь Хомин